Чорнобиль. Він став знаком щонайсумніших руйнівних дій людини, найдраматичнішою поразкою в її нерозумно-безглуздому протиборстві з природою. Чорнобиль став для нас якщо не розплатою то принаймні останньою пересторогою нашій легковажності, ненаситному споживацтву, технократичній сваволі. За останні роки мі здійснили справді відчутний прорив до свого знання, усвідомлення Чорнобиля. Та час не знімає тривоги і болю, а повну правду про наслідки катастрофи можливо нам і не дано знати за свого життя. Правду, якої не знають навіть ті, хто відчув пекло Чорнобиля зблизька, ціною власної мужності рятуючи життя інших.
Командир відділення водіїв самостійної воєнізованої пожежної частини №4 по охороні Ковеля Віталій Поліщук опинився в цьому пеклі в перші дні травня 1986р.
"Згадувати, звичайно, дуже важко. Якраз тоді була пізня Паска, ми чергували 4 травня. Змінилися на другий день, приїхав додому після чергування. Думав ляжу відпочину. Тільки ліг - чую хтось стукає в двері. Відкриваю двері - заходить наш колишній начальник частини майор Зудіхін і зам. начальника частини старший лейтенант Савчук. Кажуть: "Так і так, Вітя, збирайся - поїдеш у відрядження в Київ." Збираю все необхідне і від'їжджаємо спочатку до Луцька, потім в Рожище отримувати нову спец.техніку. Крім мене з Ковеля був ще Микола Гаврильчук. А пішли такі чутки, що їдемо в Київ мити вулиці, бо там мала відбуватись велогонка світу. Але виявилось, що до Києва ми приїхали з іншої причини..."
Всього через Чорнобиль пройшли ще 17 колег Віталія. Серед ни прапорщик Віталій Попеску, старшина Микола Стащук, старший пожежний Вадим Чашук, командири відділення Олександр Поліщук та Володимир Мороз. Їм є що згадати про минуле і сказати про життя сьогоднішнє. Аже за всією уявною турботою суспільства про ліквідаторів нерідко криється бездушність і повне нерозуміння, а скоріше небажання розуміти їхні проблеми.