Дорогами війни: Андрій Щибря

  Уродженець села Петрівська Гута на Черкащині Андрій Щибря пішов на фронт у 17-ять. Після евакуації спочатку на Дніпропетровщину, а потім і в Сталінградську область вирішив “приписати” собі зайвий рік, аби піти в армію разом зі старшими за себе товаришами.
  “В Сталінградській області в 1942 році призвали в армію. Мені було тоді 17 років. І хоч я тоді ще був непридатний до армії, я приписав собі 1 рік і пішов на фронт.”, - розповідає ветеран.
  Вперше потрапив на фронт на Курській дузі: водій артилерійського полку підвозив снаряди на передову грандіозної танкової битви. Потім, після перенавчання, служив стрілком-радистом у танкових військах. Двічі був поранений. А Перемогу зустрів у Чехословаччині, під Прагою.
  “Тоді було загальним. Всі були раді — і солдати, і населення. Була суцільна радість. Ліковання. Після війни направили воювати на Схід, на війну з Японією. Після її закінчення був демобілізований”, - каже Андрій Щибря.
  У Голобах, де Андрій Кононович проживає разом з дочкою — Тетяною Андріївною — його знає кожен. Приїхав на Волинь разом з дружиною, яку направили на роботу. Працював у місцевому колгоспі. 25 років був головою господарства. Окрім бойових орденів та медалей нагороджений і орденом “Знак пошани”. Але секрет справжньої поваги серед людей і настанови для молоді формулює просто: “Треба любити свою країну. Шанувати землю, на якій живеш. І працювати - в ім'я її добробуту!”
  “Немає в нього особливого здоров'я. Ми в цьому році були в обласному госпіталі інвалідів, і в минулому. Ще трошки підтримуємо здоров'я — та й Богу дякувати, живемо!”, - розповідають дочка Тетяна Воробей.
  На питання прокоментувати сьогоднішні події в Україні сивочолий ветеран мимоволі тягнеться за сигаретою. Каже: з таким життям палити не кинеш. І просить берегти мир. Бо хто, як не він, знає ціну війни...