Ковельська громада віддала останню шану Захисникові України Михайлу Гарбузу

Довга дорога воїна додому… Понад сімнадцять місяців рідні Михайла Гарбуза жили у невідомості. Час надії, сподівань і пошуків, на жаль, завершився болючою звісткою — його життя забрала війна.

Михайло народився 13 грудня 1981 року в столиці Монголії Улан-Баторі, де на той час проходили службу його батьки — Людмила Олександрівна та Віктор Петрович. Коли хлопчикові було чотири роки, родина повернулася в Україну — спочатку на Львівщину, а згодом, у 1989 році, оселилася в Ковелі.

Тут минули його дитинство і юність. Навчався у ЗОШ №4, після дев’ятого класу вступив до ПТУ №7, де здобув фах електромонтера. Працював у ТзОВ «Ковельрембуд», проходив строкову службу у підрозділі протиповітряної оборони, який тоді дислокувався у Ковелі.

Після армії працював у рідному місті, їздив на заробітки в різні регіони України. У 2003 році створив сім’ю, а вже через рік став батьком — народилася донька Світлана. Він був уважним, турботливим, відданим татом. Разом проводили багато часу, ділилися інтересами, говорили про життя.

У 2014 році, коли росія розпочала збройну агресію проти України, Михайло був мобілізований до 6-го прикордонного загону, виконував бойові завдання в зоні АТО.

Після служби повернувся до мирного життя — працював у мережі АТБ, займався ремонтом автомобілів, мав «золоті руки». Його знали як людину доброї вдачі, щиру, товариську, завжди готову допомогти. Любив техніку, швидкість, мотоцикли, захоплювався малюванням і мріяв прикрашати автомобілі художнім розписом.

У 2015 році в його житті з’явилася Юлія — жінка, з якою він знайшов справжнє кохання, спокій і підтримку. Вони жили, будували плани, мріяли, раділи кожному дневі.

Але уже наступного дня після повномасштабного вторгнення росії в Україну Михайло добровольцем став до лав територіальної оборони. Він служив на різних напрямках — зокрема на білоруському кордоні, у Лимані, а згодом — на Покровському

Навесні 2024 року ненадовго приїздив у відпустку додому. А через тиждень після її завершення, 20 квітня, востаннє телефонував дружині, сказавши, що вирушає на бойове завдання. Відтоді зв’язок обірвався.

Місяці очікування й пошуків не давали відповідей. Лише нещодавно ДНК-експертиза підтвердила загибель Михайла.

Свій останній бій стрілець-зенітник зенітно-ракетного взводу 2-го механізованого батальйону військової частини А7028 (100-ї окремої механізованої бригади) Михайло Вікторович Гарбуз прийняв 21 квітня 2024 року в районі населеного пункту Очеретине на Донеччині, виконуючи бойове завдання.

Попрощатися із Героєм прийшли рідні, побратими, друзі, колеги, представники влади та громадськості.

«Коли гине воїн — сумує не лише родина, сумує вся громада. Ми проводжаємо в останню земну дорогу мужню, щиру, світлу людину, яка віддала життя за Україну, за кожного з нас. Висловлюю щирі співчуття батькам, дружині, доньці, братам, рідним і близьким, усім, хто знав цю прекрасну людину, воїна з позивним “Байкер”», — сказав міський голова Ігор Чайка під час громадянської панахиди.

Побратим Михайла Сергій Рошук розповів, що вони познайомилися ще під час АТО. Михайло був хорошим товаришем, завжди усміхненим і доброзичливим, надійним.

– Міша, ти загинув як Герой. Ти не хотів, щоб цю війну довелося переживати нашим дітям. Ти назавжди залишишся в наших серцях, наш “Байкер”.

Тримай, друже, стрій у небесному війську, бережи небо над нами. Для мене велика честь, що ми були знайомі».

Для рідних, друзів, для усіх нас Михайло назавжди залишиться у спогадах, у добрих справах, у тиші ранків, коли ми дякуємо тим, хто не повернувся, але зберіг Україну.

Поховали Михайла Гарбуза на Алеї Героїв міського кладовища.

Вічна пам’ять і шана Захиснику України!